Українка вже пів року живе в мутакку, очікуючи на рішення про індивідуальний захист.
Розповідає, що від невизначеності і надлишку вільного часу спершу вона почала в'язати, нитки брала в Червоному Хресті. А потім відчула непереборне бажання малювати.
– Ходиш магазинами чи гуляєш десь, щось то там, то тут тебе надихає, наштовхує на якусь ідею. Складається образ в голові. І це якась така тяга всередині. Тебе бентежить весь час, шукає виходу. Мені здавалось, я б вже на стінах почала малювати.
Міла пробувала малювати на картонних упаковках, але вони розкисають від фарби:
– Потрібно, щоб з одного боку матеріал вбирав фарбу, з іншого, щоб він тримав форму. Тоді подруга Міли, Світлана запропонувала малювати на упаковках від піци. І разом вони назбирали по всьому мутакку якусь кількість упаковок для перших картин:
– Кажу їй, малювати хочеться, картина в голові крутиться весь час, навіть ночами сниться. А нема чим і на чому.
Перші картини олівцем і косметичним пензликом
Потім Світлана подарувала Мілі спеціальний олівець для графіки і свій косметичний пензлик. Міла намалювала цими нехитрими інструментами портрет подруги: - Далі вона каже, намалюй мені жінку в капелюсі. Треба фарби. Саме була зима, сіро, темно довкола, хотілось барв, яскравих кольорів. Вона мене взяла за руку і ми пішли в магазин. Там акварельки -це не те, не буде яскраво. Знайшли інші. Я сама наполягла, що хочу заплатити.
Малювала дві ночі і два дні і почала відчувати, що виходить добре:
– Я малюю так, як я бачу, навіть якщо мене просять щось намалювати і кажуть як вони хочуть. У мене все одно малюнок буде таким, як воно мені йде з моєї уяви.
Не може продавати картини
Свої роботи Міла не продає, каже, що не вважає себе ще таким майстерним художником, щоб брати гроші за свої картини. Роздає їх тим часом майже всі на подарунки друзям. Зізнається, щоправда, що буває, коли купує фарби, тижнями сидить майже без їжі, бо тоді бракує коштів.
Неоціненним скарбом стали для Міли знахідки в комісійній крамниці:
– Я знайшла там недорого старі картини, вже в рамках. Сам малюнок старий, вже вигорів, я його можу зафарбувати і щось нове зверху зобразити. І буде вже на хорошому полотні, в рамці нова картина.
Міла ділиться, що зараз її уяву заполонив один образ, який вона відчуває, що мусить намалювати, називатиметься картина “Лицемірство янгола”, але поки ще вона не береться за неї, мусить все добре продумати.
За освітою Міла ветеринар, технолог. Працювала заступником директора м'ясокомбінату з заготівель довгий час. Потім їздила на сезонні заробітки в Італію, там її і застало російське вторгнення.
– У мене квиток додому був на понеділок, я вже відправила свої валізи поштою, а сама думала летіти літаком. Але польоти скасували, росія почала агресію.
Не встигла повернутись.
Міла родом з Чернігова, там на момент вторгнення жила її донька з родиною, до якої вона і планувала приїхати.
– Донька зателефонувла, сказала: мамо, не їдь. На місто насуваються росіяни, ми тікаємо.
Вони вирушили в напрямку Києва, але не доїхали. На шляху вже були окупанти, які наступали і з іншого напрямку. Вони на два тижні лишились в якомусь селі, в погребі, в людей, які їх прихистили. Зв'язок був нестабільний, донька могла лише час від часу повідомляти, що вони живі.
– Згодом, десь через кілька тижнів, дочка ще раз зателефонувала. Я чула автоматні черги на фоні розмови. Доня сказала: “Мамо, молись. Росіяни зайшли в село, ми будемо тікати через поле, воно заміноване”
І Міла молилась, молилась і молилась. Дооовгі 7 годин, доки дочка не написала, що вони виїхали в безпечне місце. Чоловіків призовного віку з країни не випускають, дочка Міли відмовилась покидати країну без нього. Якийсь час вони жили на Заході країни. Міла надіслала їм усі зароблені кошти, а сама залишилась вже без речей, без роботи і житла в Італії.
Зависла в просторі між країнами.
Від безперестанного багатоденного плачу у неї почалось запалення очей. Італійські лікарі зглянулись над нею і безоплатно прооперували. На якийсь час її пустив пожити у своєму гостьовому домі знайомий, вона на знак вдячності там прибирала. Коли росіяни, відступили з півночі України, донька Міли з родиною повернулись в поруйнований, але вже трішки безпечніший Чернігів. Приїхала нарешті додому і Міла з рішучим наміром допомагати військовим медикам. Але роботи і грошей не було, на вулиці була зима, протягом якої агресор обстрілював цивільну інфраструктуру, почались блекаути. Друг запропонував Мілі виїхати в Норвегію, можливо тут швидше вдасться стати на ноги і таки мати змогу чимось бути корисною і доньці і Україні. Наразі єдине, що Міла може робити корисного - це малювати. А ще вона почала самостійно вчити норвезьку. Слова, які вчить теж пише собі на упаковках від піци.