Віта працює в старшій середній школі. Там торік було відкрито окремі класи для українських школярів, де вони мали можливість інтенсивно вивчати норвезьку мову, пригадувати нормальне шкільне життя і приходити до тями. Журналісти поспілкувались з Вітою Атаманчук про її роботу в школі, про діяльність ГО “Українська громада в Норвегії”, членкинею правління якої вона є.
– Отже, школа. Наскільки для тебе ця робота була новою? Чи мала ти відповідний досвід в минулому?
– Насправді це була моя дитяча мрія працювати вчителем. За першою освітою я педагог початкових класів і практичний психолог. І на початку своєї кар'єри я навіть працювала в коледжі, викладала психологічні дисципліни. Крім того, я, мабуть, з двадцяти років була лідером скаутської організації, в якій налічувалося більше сотні дітей різних вікових груп. Тому я гадаю, що той мій український досвід став дуже корисним при роботі з дітьми тут, в Норвегії.
Ці діти напевно закарбуються в пам'яті на все життя
– Як би ти підсумувала перший рік роботи в старшій школі зараз, коли навчальний рік завершився і в тебе був час перевести подих.
– Для нас із норвезькими викладачами і моїми українськими колегами це був чималий виклик і випробування. Ми вперше зіткнулися з ситуацією, коли в цілому класі важко було зловити хоч один зацікавлений погляд. Ми намагалися знаходити підходи, знайти той ключик, щоб відкрити дитячу душу і заохотити їх хоча б ходити до школи, щоб діти почали відчувати радість життя, щоб вони почали відчувати що-небудь, окрім свого смутку.
Віта розповідає, що учні могли виглядати повністю знесиленими вже на першому уроці, ніби в них зовсім не було енергії, ніби їх свідомість була десь дуже далеко. Дітям було тяжко зосередитися, сприймати і засвоювати новий матеріал.
– Особливо це було помітно саме в другій половині року, коли до нас почали прибувати діти саме зі Сходу і Південних областей України. Саме ті діти, побачили і відчули війну, довгий час пробули в окупації або під обстрілами.
Педагоги проявляли індивідуальний підхід, спілкувались з родинами, вдавались до креативних форм проведення уроків. Деякі уроки навіть відкладали заради розмови про те, як краще давати вихід емоціям, проводили арт-терапію, організовували зустрічі з психологами і готували разом їжу.
Недитячий досвід
Учні, досить довго лишались закритими і з недовірою ставились до нових людей довкола. Але коли вони зрештою почали говорити і розповідати свої історії, все стало зрозуміло:
– Вони розповідали про друзів і однокласників, які загинули. Хтось від поранень, хтось під завалами. Один з учнів розповідав нам, що на власні очі бачив, як горіла багатоповерхівка в якій була розташована його квартира і всі речі, як руйнувалося все його звичне життя. Інший стояв у черзі за хлібом, коли туди прилетіла ракета. Люди розлітались на шматки в нього перед очима. Ще один бачив, як собаки шматували тіла загиблих, яких ніхто не прибирав з вулиці, бо обстріли були настільки інтенсивними, що це було небезпечно. Це й же хлопець, якому на той момент було всього 13 (їм усім насправді було приблизно так само років) сам мусив займатись мародерством і грабувати покинуті і розбомблені магазини, оскільки більше не було де взяти ні їжі, ні питної води.
Плани на осінь
Забігаючи наперед, Віта ділиться деякими подробицями того, як буде організоване навчання для українських дітей в новому навчальному році:
– З нового навчального року, наскільки мені відомо, в старшій школі буде два різних підходи до навчання українських учнів. Діти, які вже отримали хоча б невеличку базу норвезької мови продовжать наступного року навчання у норвезьких класах і окремі години в них будуть для подальшого поглибленого вивчення норвезької. Для новоприбулих дітей, які починатимуть з азів, буде відкрито окремий клас. Я думаю, що все-таки так буде легше балансувати між цими категоріями дітей.
Вона також зауважує, що більшість українських дітей продовжують паралельно отримувати онлайн освіту в українських школах. Адже їх родини не хочуть поривати зв'язки з Україною і планують повернутись, щойно безпекова ситуація покращиться. А це також є фактором додаткового навантаження для дітей і погіршення мотивації вчити нову мову і по-справжньому адаптуватись у новому середовищі:
- Багато, хто з них десь сприймає своє перебування в Норвегії як тимчасову пригоду, натомість реалії поки що виглядають невтішно, і ми бачимо, що росія не так швидко здає позиції, що війна може тривати ще довго. А у вимірі школи, це може дорівнювати всьому відведеному для здобуття освіти періоду часу.
Знеболювальне від розпачу.
Подібно до своїх учнів, Віта Атаманчук також балансує поєднуючи з роботою в школі інші види діяльності, не менш енерго- і ресурсозатратні.
Вже 4 роки вона є членом правління ГО “ Українська громада в Норвегії” . Організація існує вже 20 років і поширена по всій Норвегії, маючи керівні органи в Осло.
– Авторитет організації і те, що головний осередок базується в Осло, дають нам змогу залучити великих партнерів з бізнесу, адвокатувати заходи на підтримку України перед парламентом і центральною владою країни, мати мережу по всій країні.
– Протягом року “Дріва” писала про заходи Вами організовані, що ще охоплює робота організації?
– Ми дійсно спільними зусиллями, за значної підтримки місцевих жителів - норвежців, представників різних меншин, змогли реалізувати ряд помітних ініціатив на підтримку України. Це не щось що ти можеш робити або не робити. Те що відбувається на батьківщині пече нестерпним болем і почуттям провини, що ти не там, що не можеш зарадити. Коли ми відправляємо якусь гуманітарну допомогу, медикаменти, гроші українським волонтерам, це діє як такий трохи анестетик, знеболювальне тимчасової дії, що от ти когось таки допоміг врятувати. Щось можеш.
Віта продовжує, розповідаючи про інші напрямки роботи громади. Багато чого лишається поза кадром:
– Коли, наприклад, в українців, які живуть тут, виникають проблеми - хтось загубив паспорт, у когось проблеми в сім'ї, комусь потрібно знайти велосипед чи розібратись з якимись нюансами взаємодії з норвезькою системою, вони також звертаються до української громади або до мене особисто.
– Участь в осінніх виборах для тебе це також як ще одна можливість допомогти Україні і українцям?
— Ні, це інша історія. Це більше вже про мою норвезьку ідентичність, яка сформувалась за ці роки поки я тут живу. Я так само отримала величезний кредит підтримки на шляху інтеграції в це суспільство, за що вдячна. А тепер відчуваю, що готова віддавати, бути корисною. В Україні я працювала як заступник голови облдержадміністрації, помічником кількох народних депутатів Верховної ради України. Я була співавтором низки законів, маю значний управлінський досвід, вмію розробляти і впроваджувати проєкти, спрямовані на розвиток громади.