Вже понад рік Елла разом з двома дітьми, які також професійно займаються музикою, проживає в Сунндальсорі. Нещодавно Елла отримала роботу в старшій школі Сунндаль як перекладач.
Місто відьом і слави
Сунндальсора трохи нагадує Еллі її рідне місто Конотоп, де досі проживають її батьки. Невелике, затишне, де більшість людей знають одне одного. Конотоп відомий перемогою українців над російськими загарбниками у 1659 році. Тоді оборонці Конотопської фортеці понад два місяці тримали облогу, поки не підійшла підмога. Перемогти московитів тоді українцям допомогли кримські татари.
Славу міста відьом і різної містики Конотоп здобув завдяки знаменитому твору письменника Григорія Квітки-Основ'яненка “Конотопська відьма”. Елла розповідає, що коли військові на блокпостах на початку вторгнення бачили в її паспорті, що вона народилась в Конотопі, їх пропускали навіть не перевіряючи. І теж згадує кілька побутових історій про “відьом”, які мешкали по сусідству, що їм приписували надприродні здібності, як то: насилати погану вдачу чи хвороби.
Її батько - військовий, але музику він любив завжди. Тому своїм дітям батьки дали музичну освіту. Елла мріяла про фортепіано, але батьки переконували, що саме скрипка - королева інструментів. До того ж коштувало навчання гри на скрипці втричі дешевше. Тож вона спершу закінчила музичне училище, а згодом вступила до консерваторії в Харкові.
Чоловік Елли теж музикант, тому вона жартує, що в їхніх дітей, мабуть, і не було іншого вибору, вони з раннього дитинства почали співати, цікавитись музикою, а згодом почали професійно навчатись гри на музичних інструментах.
Друзі, що стали ворогами
Як і більшість українців, в те, що росія бомбитиме їх рідне місто, вони з чоловіком не вірили до останнього. Навіть коли все почалось, вони не поспішали виїжджати з міста, сподівались, що все закінчиться за кілька днів. Харків знаходиться всього в за кількадесят кілометрів від кордону і першим прийняв удар.
До війни росіяни з прикордонних російських міст і містечок часто приїздили в Харків на шопінг, вчились в університетах, працювали. У Елли з чоловіком було багато друзів і колег в росії. Повірити в те, що більшість з них підтримали агресію, було нестерпно боляче: – Скільки концертів спільно зіграно, скільки гастролей, ми навчались разом. У кого родичі в росії, вони типу більш м'яко писали: “потерпіть, ми прийшли вас звільняти”. Від чого, від нормального життя? А інші відверто зловтішались, писали різну гидоту, мовляв, так вам і треба.
У 2014 році, коли Луганськ і Донецьк захопили підтримувані росією бойовики, Харків, попри спроби проросійських активістів повторити такий же сценарій, лишився українським. Цього росіяни не пробачили, як того, що у 2022 місто почало чинити опір загарбникам, а не зустріло їх з квітами.
— Першу ніч ми провели в метро. Бо було дуже страшно, і вибухи лунали постійно. На ранок повернулись у квартиру, щоб зрозуміти, як далі виживати. Облаштували укриття між двох стін в коридорі. Їсти спершу зовсім не хотілось через страх і стрес. А тоді ми таки зрозуміли, що їсти треба, щоб просто вижити. У нас, на щастя, були продукти.
Музика врятувала родину Елли
Хоч Елла з чоловіком і не вірили в те, що війна можлива, деякі запаси їжі вони напередодні зробили, заправили машину, забрали додому інструменти. Це допомогло родині протриматись якийсь час.
— Попри постійні обстріли, деякі магазини і аптеки працювали, але там скрізь були великі черги, і товар швидко закінчувався. Моєму чоловікові потрібно було купити ліки в аптеці для своєї мами і продукти. Це дві окремі черги. Він зміг домовитись з іншим чоловіком, що той купить йому ліків в аптеці, а він йому продуктів. Так їм обом вдалось купити все необхідне. Сума покупок була приблизно однакова, тож вони просто обмінялись пакетами.
Також одного разу родині дісталось трохи замороженої курки. Росіяни розбомбили склад, те що вціліло, роздавали харків'янам, частина дісталась працівникам театру.
На дев'ятий день, Елла з чоловіком таки прийняли рішення евакуюватись з міста. – Спершу ми й не розуміли, куди їхати, вірогідної інформації, які шляхи безпечні, а де вже стоять окупанти, не було. Тоді наші знайомі розповіли, що їдуть у Полтаву, ми поїхали слідом. У Полтаві вони провели одну ніч. Після Харкова місто видалось їм взагалі безпечним.
— Ми були вражені, що від сигналу повітряної тривоги там люди не ховались, не було руйнувань, працювали магазини, в банкоматах були гроші.
Але як складатиметься далі ситуація, певності не було, тож вони продовжили рухатись на Захід.
— На дорогу, яка зазвичай займала кілька годин, ми витрачали дні. Вже були комендантські години, ми не могли їхати вночі, треба було десь ночувати.
Часто на ночівлю їх приймали в себе взагалі незнайомі люди, якісь родичі родичів, знайомі знайомих. У місті Коломия, що на Заході країни, їх на місяць прихистив у себе чоловік, якого доти вони взагалі ніколи не бачили.
– Це був директор музичної школи. Мій чоловік десь за місяць до вторгнення познайомився з його сином, теж музикантом. І він написав нам, що ми можемо приїхати і пожити у його батька. Безплатно. Єдине, що нам трохи було незручно, це наша російська мова. Ми в побуті спілкувались російською, а на Заході всі переважно говорять українською, ми боялись, що нашу російську можуть сприйняти не так, тому намагались теж говорити українською.
Чоловіку Елли вже не можна було перетнути кордон і він ще на якийсь час там залишився. А вона з дітьми і старенькою свекрухою поїхали спершу в Польщу, а тоді Ігор Меланюк, давній друг її чоловіка, вмовив їх приїхати до Норвегії.
Мріють повернутись
За рік родина Злотнікових досить добре вивчила мову, їм це подобається і легко дається. Вони беруть активну участь у заходах української громади, виступають не лише в Сунндальсорі, а й Осло, Бергені.
Театр зміг евакуювати колектив до Європи, в тому числі і Еллиного чоловіка. Але родина поки не разом, тато багато гастролює, вони збирають пожертви для України. Весь колектив тимчасово мешкає в Словаччині.
Елла розповідає, що їй також дуже цікаво вивчати те, як влаштована система шкільної освіти в Норвегії, порівнювати.
– Тут діти набагато вільніше себе почувають, їх не так вантажать домашніми завданнями, вони багато проводять часу на природі, це мені дуже імпонує як мамі.
Та попри все, вони не бачать свого майбутнього без рідного Харкова.
– Нещодавно я мусила у справах поїхати на кілька днів додому. Там все ще багато тривог і небезпечно, так, він ще дуже сумний, наш улюблений Харків, але як же добре бути вдома. Тому ми дуже-дуже чекаємо перемоги України і дуже хочемо повернутись додому. Але звісно, живемо сьогоднішнім днем, намагаємось адаптуватись тут і дуже вдячні за всю допомогу і підтримку, яку нам надала Норвегія.