Мені здавалось, що цього дня всі наші предки дивляться на нас з небес і радіють, що їхня кількасотлітня, часом здавалось, безнадійна боротьба, таки увінчалась власною державою для українців, яка буде для них прихистком у світі і точкою опори для розвитку.
Ми завжди збирались великою родиною в цей день, одягали національний одяг – вишиванки, відвідували офіційні врочистості зранку і з нетерпінням чекали на великий концерт і феєрверки ввечері. Цьогоріч я вперше святкуватиму День Незалежності не вдома з родиною і своєю країною, адже російська агресія робить наше перебування вдома небезпечним для життя.
І все ж, за кілька тижнів до свята, ми наважились з дітьми відвідати Україну. Їхньому татові і моєму чоловіку дали коротку відпустку в армії, куди його мобілізували понад пів року тому. А отже, ми зможемо зустрітись і провести трохи часу разом.
Діти нетямляться від радощів, що скоро побачать тата, рідних і друзів. Вони зовсім забули про страх. А я починаю знов тремтіти від новин про щоденні обстріли і руйнування мирних міст далеко від лінії фронту, про ризики ядерної катастрофи.
Ми з дітьми не були вдома 8 місяців. Ми поїхали в листопаді 2022 після перших масованих атак на цивільну інфраструктуру. Вже невдовзі мій чоловік отримає повістку в армію, а ми з дітьми приймемо рішення залишатися в безпеці трохи довше, ніж спершу планували, і переїхати до Норвегії.
Чи не надто ми змінились, чи не видаватимемось недоречними, зарозумілими, чужими?
Як зустрінуть нас тепер - байдужістю, цікавістю чи вороже? Як ми сприйматимемо все, чи зможемо покинути всіх і все своє рідне вже вдруге, напевно знаючи, що знов повернутись зможемо нескоро. Скільки запитань, відповідей на які я боюсь, але скоро дізнаюсь.
Дві доби в дорозі, зміна транспорту 7 разів - і от ми вдома, але не повернулись, ні - в гостях, на канікулах. Це дивно - все таке знайоме, але вже дещо навіть чуже.
Перше, що сказав мій старший син, коли ми опинились у своїй квартирі: «Тут стало все таке маленьке». Кажу йому: «Це ти встиг вирости!».
Мій чоловік від постійних фізичних тренувань став кремезним і мовчазним. Нам також доведеться з ним по-новому знайомитись, хоч ніби і були весь час на зв’язку телефоном.
Ми не збирали велику родину і друзів на честь нашого приїзду. Надто різний і по-своєму травматичний досвід кожен проходить зараз. Він пролягає глибокими ровами по родинах, багаторічних дружбах.
Якщо на початку повномасштабного вторгнення вся країна відчувалась як один організм, що бореться за своє виживання. То нині з’явилась напруга між тими, хто поки що не отримав повістку, або знайшов можливість не служити в армії і тими, хто служить і вимушено здобуває військовий досвід. Між тими, хто лишається вдома і готується до чергової тяжкої зими і тими, хто проведе її в безпеці. У соцмережах ця напруга вибухає гарячими суперечками, в реальному житті, навпаки, обпікає холодом і відчуженістю з дотриманням формальної привітності.
Ми все ж плануємо зустрічі з усіма, хто нам дорогий, але по черзі, розраховуючи сили.
Окрім зустрічей з рідними, наш візит в Україну мав багато ще й суто практичних цілей. Як то: необхідність виготовити нові паспорти дітям, отримати посвідчення водія, відвідати лікарів, зокрема стоматолога та багато іншого.
Але насамперед, ми вирушили до Холодного Яру. Місця куди ми, як і тисячі українців, щовесни здійснювали паломництво, щоб вшанувати борців за волю України різних епох. Мільйони років тому в цих місцях упав метеорит, утворивши глибокий яр, де в найбільшу спеку зберігається прохолода, а потім виріс густий ліс, що століттями ховав повстанців. Головна пам’ятка – тисячолітній дуб, названий на честь повстанського ватажка 17 століття - Максима Залізняка. За нашої відсутності тут з'явились нові пам’ятники, що увічнюють уже сучасних героїв.
На початку ХХ століття більшовики довго не могли підкорити цю територію, і тоді вдались до тотального терору. Тоді, після першої світової, всім було не до проблем якихось там українців. Нині, маючи підтримку багатьох у світі, ми віримо у кращий результат нашої боротьби за право бути і мати свою країну.
Ще плануючи візит в Україну, я сподівалась відвідати театр у рідному місті. Сподівалась майже без надії, адже зараз у них канікули. Дивом я отримала запрошення на документальну виставу: “Лишитись (не) можна”, гастролі якої співпали з нашим перебуванням у місті. У виставі, актори Херсонського театру розповідають власні історії виїзду з окупованого на той час Херсону. «Ми не хотіли покидати рідне місто», - зізнаються вони на початку, розповідаючи далі, як намагались чинити опір окупантам, як вимушено таки робили спроби прорватись на підконтрольну Україні територію, як повернулись, щойно військові звільнили місто і як зараз під обстрілами, в укритті, намагаються відновити роботу і підтримувати херсонців. Сигнал повітряної тривоги, зупиняє виставу прямо посередині, в момент найвищого емоційного напруження. Глядачів просять покинути зал і пройти в укриття - існує ризик ракетного удару по місту. Для всіх присутніх це вже звична рутина. Якщо тривога триватиме менше однієї години, виставу продовжать, якщо більше, то вже ні. Нам щастить, вже за 20 хвилин, ми змогли повернутись до глядацької зали, виставу продовжили з того місця на якому зупинились.
Увечері зустрічаюсь з подругами. Середмістя наповнене веселим гамором. Центральна вулиця виблискує вогнями різноманітних кафе і ресторанів, літні майданчики переповнені відвідувачами, вуличні музиканти збирають натовпи випадкових слухачів. На перший погляд – чисто тобі картинка мирного безтурботного літнього вечора. Яка в одну мить обривається настанням комендантської години. Всі вогні різко вимикаються, люди на вулицях, ще мить тому нібито неквапні і розслаблені, спішно покидають центр міста, щоб дістатись додому.
Тоді я усвідомлюю, що все оце лише виглядає звичайним нормальним життям, а насправді є лише його імітацією, ритуалом, декорацією. Бо нема ні радості, ні безтурботності, все просякнуто тривогою і війною. Сховатись від неї ніде не можна.
Єдина людина з тих, кого я зустріла за ці дні в Україні, і яка насправді світилась щирою радістю, що фонтаном розбризкувалась довкола - це наш друг, герой мого документального фільму про видобуток урану, а нині солдат-доброволець – Максим. Я й не сподівалась його побачити, він несе службу на передовій і не мав повернутись в місто аж до вересня. Тим дивнішою і радіснішою була наша зустріч.
За день до цього Максим потрапив під шквальний обстріл ворога. Каже, якоїсь миті вже попрощався з життям. Але дивом вижив, ще й виявився неушкодженим всього в декількох метрах від місця влучання снарядів. У Максима дві маленькі донечки і дружина. Її радість про порятунок чоловіка густо змішана з жахом, адже всього за кілька днів він повернеться туди, звідки щойно вирвався. Він з перших днів вторгнення пішов до армії і це вже не вперше йому довелось випробувати власну удачу.
Максим мріє чим скоріше повернутись до мирного життя, але про якусь ротацію, демобілізацію поки не йдеться взагалі.
Війна грузне і в’язне, війна розтягується, здається, вже на ціле життя мого покоління. Провалююсь час від часу в цю безнадію і почуваюсь так, ніби всі ми приречені на цей перманентний страх і відчай. Здається навіть, що наше норвезьке життя нам наснилось, що насправді нема жодного порятунку і сховку від всього цього.
По 10 разів на день різні люди, кожен, з надією або й претензією питає нас : «То ви вже повернулись на зовсім?» І кожному доводиться, виправдовуючись, відповідати, що ні. І собі про це нагадувати, не дозволяти звикати, сумніватись.
Лише одна жінка різко і безапеляційно написала мені: «Не здумайте лишатись назовсім». Ще весною, коли ми з нею говорили телефоном, вона відчайдушно прагнула покинути безпечну Німеччину, де разом з сином отримала прихисток на початку вторгнення, і повернутись додому, до чоловіка, до себе і свого життя. Нині, через кілька місяців після повернення, вона відчуває себе в пастці. Адже ніякого повернення не існує, тут так само все доводиться будувати по-новому. А небезпека з наближенням зими тільки зростає, перспективи поки що примарні, полегшення від того що ти вдома нема.
Але яке ж це неймовірне відчуття – коли родина разом! Коли є можливість бачити і торкатись, дихати одним повітрям, насправді дивитись в очі, без посередництва технологій.
Забути про те, чому ми не можемо залишитись, не дають новини. Тільки за час нашого перебування вдома ворожі ракети відібрали життя 5 дітей в здавалося б найбезпечніших містах і містечках країни. Куди чергова ракета прилетить або впаде, не долетівши, вгадати неможливо. Це може бути і сільський будинок в гірській місцевості далеко на Заході країни і сучасний готель в центрі міста, де в цей час відбувається захід для дітей, і театр, і кафе…. Диявольський тир, бісова російська рулетка.
Багато хто з цікавістю нас розпитує про те, як нам живеться в Норвегії, хтось цікавиться, як би й своїх дітей вивезти, хоч на зиму. А хтось випалює емоційно: «А я свого чоловіка нізащо не покину!». Мене чомусь ця фраза найбільше ранить. Бо я, виходить, кидаю свого чоловіка, кохання всього життя, найкращого друга і компаньйона, половину себе…
Що ж, дорога у нас попереду далека, буде час, коли все це виплакати.
Через довжелезні черги і понад 12 годин затримки на кордоні з Польщею ми запізнились на літак до Осло і наша 2-денна подорож перетворились на 4- денну, протягом якої, зрештою, біль нової розлуки таки трохи притлумлюється бажанням якомога скоріше дістатись нашого тимчасового чи просто нового дому і життя в Сунндальсорі. А в день Незалежності України, ми таки одягнемо вишиванки, візьмемо українські прапори і зберемось разом, бо Україна є Незалежна і вільна!