Дорога життя
- Це було десь 500 метрів, які нам було потрібно пройти, щоб опинитись вже на території вільної країни. Ми були хворі і знесилені, чоловік ніс наші валізи, а я йшла з донечкою, якій тоді було два з половиною роки. Почалась така сильна злива, що видно було тільки асфальт і десь далеко попереду нерозбірливо будівлі естонської митниці. В якийсь момент я сказала доньці: «Кіро, біжімо!» І ми побігли, вона бігла сміючись... І це була як дорога життя для нас за відчуттями.
На естонський паспортний контроль вони забігли вже абсолютно щасливі, з українськими паспортами в руках. Там маленькій Кірі одразу подарували плюшеву іграшку, всій родині надали необхідну допомогу і відправили в кімнату відпочинку.
- На стінах висіли малюнки українських дітей, яким раніше вдалось врятуватись. Мені в очі відразу кинувся малюнок, на якому було написано: «Мелітополь – це Україна», тоді я заплакала.
Жага до знань
Нині 8 місяців потому, Юлія тішиться своєю першою, хай і всього лиш літньою роботою в Норвегії, залюбки вивчає норвезьку мову на курсах навчання для дорослих і мріє про те, щоб здобути тут освіту. Вона вдячна за можливість почувати себе в безпеці і з надією дивитись в майбутнє, але також сумує за домівкою:
- Чоловік каже, що безперечно хоче повертатись щойно з’явиться можливість. І я теж сумую за домівкою, але також усвідомлюю, що мені зараз дуже подобається вивчати норвезьку і все інше. Я завжди залюбки вчилась, в школі була відмінницею. Зараз бачу, що маю успіхи і хочу їх закріпити, побачити результат.
Коли вона говорить про це, помічаєш, як блищать її очі і сам переймаєшся її натхненням, жагою звершень. Потім згадуєш, що їй лише 22 роки. Росія почала агресію на півдні і сході України, коли їй було 12 років і її тато вже тоді змушений був піти в армію і захищати країну. Потім ковід, повномасштабне вторгнення, пів року в окупації і це вже з власною маленькою дитиною, про яку потрібно дбати. Юлії, як і всім українським молодим людям, довелось швидко дорослішати і приймати рішення, пов’язані з виживанням не лише власним, а й близьких.
Ми не уявляли, як таке можливо.
Але на початку і перед вторгненням їм бракувало як досвіду, так і знань чи фантазії оцінити те, що насувалось:
- Я пам’ятаю, як за кілька днів до того, як все почалось, бабуся мені казала, що треба зробити запаси продуктів, ліків, всього необхідного для дитини. Я просто відмахнулась, мені здавалось, це вона надто драматизує, бо забагато дивиться телевізор.
У Юлі на таке часу не було. Крім догляду за дитиною, в неї ще була робота і купа інших справ. Початок вторгнення вони з чоловіком навіть проспали, ранок почали як зазвичай.
А тому, коли Юля розповідає про все, що відбувалось далі вона часто починає словами: ми не могли усвідомити, в голові не вкладалося, ми не уявляли як це.
Перші кілька днів тривали бомбардування, Юля з родиною рятувалися в підвалі і там навіть мусили святкувати другий день народження своєї донечки Кіри.
Чужі люди в місті
Далі місто окупували. Мера міста полонили, мешканці міста довгий час виходили на масові протести. Доки найбільш активні учасники цих протестів не почали зникати просто на вулицях. Їх викрадали окупанти і далі їх доля невідома.
-Я пам’ятаю, як у мене все всередині похололо, коли я вперше побачила на вулиці російських військових, - розповідає Юлія. - Вони були без прапорів, тільки з літерами «Z» на транспорті і на формі. Мені здавалось, якщо ми потрапимо їм на очі, то вони нас одразу вб’ють.
Російські прапори з’явились не відразу. Спершу окупанти використовували прапори радянського союзу. І особливо багато їх завезли в місто на 9 травня.
-Вони тоді зробили типу святкування дня перемоги у Другій світовій війні. Організували концерт, якісь заходи. Але людей, які брали участь в цих заходах до того ніхто в місті не бачив. Ми тоді вийшли з донькою в парк і здивувались як натовпи цих чужих, дивно одягнених людей, ходили роздивлялись наші дитячі атракціони, ніби вперше таке бачать. У нас дійсно в місті були гарні, відремонтовані парки, багато квітів.
Росіяни завозили масовку для своїх заходів на новоокупованих територіях з пропагандистською метою. Щоб показати своїм громадянам по телевізору буцімто радісну зустріч російських військових в Україні.
Життя в окупації
Перший тиждень магазини і аптеки не працювали взагалі. Потім деякі з них відкрились, щоб розпродати залишки товарів, завезених українськими постачальниками.
-А тоді почали завозити російські товари з раніше окупованого Криму. Їх привозили наші місцеві підприємці і продавали просто з машин. Ліки, будь-які, продукти - все продавалось прямо з багажників авто. Все, звісно ж, було дороге.
Окупанти намагались паралельно вводити свою валюту, але люди продовжували користуватись гривнею, аж поки її не заборонили зовсім.
План порятунку
Юля розповідає, що оскільки у них немає власного авто, вони з сім’єю просто не мали змоги евакуюватись відразу. Евакуаційних автобусів було мало, охочих багато. Був ризик, що евакуаційну колону можуть будь-якої миті обстріляти. Ще на якийсь час в місті їх затримала травма свекрухи і старенькі бабусі з дідусями, за якими не було кому доглядати.
-Мій тато перебував на підконтрольній українській владі території, ми підтримували зв'язок телефоном і він просив нас виїжджати з окупації якомога скоріше, бо далі буде тільки важче.
Можливість це зробити з’явилась аж у вересні. Коли вони все спланували, Юлія мусила зателефонувати своїй мамі, щоб повідомити інформацію, яка стосувалась її батьків, Юлиних дідуся і бабусю:
-Ми з нею були у сварці. І не говорили весь цей час. В тій ромові мама сказала, що вона в дорозі і що їде до Норвегії. А також, що нам так само краще було б якщо вже і їхати кудись, то не в Запоріжжя до батька, а слідом за нею. Я ще так здивувалась, моя мама - і на таке наважилась! Але ми з чоловіком порадились, подумали і таки змінили плани.
Дорога пролягала автобусом через окупований Крим, територію росії і далі літаком з якоїсь з Балтійських країн до Норвегії. Автобус коштував 400 американських доларів з людини. І навіть за дворічну дитину така ж вартість. Збирати речі довелось за півгодини, бо виїзд в останній момент перенесли на ранній ранок.
Здавалось, ми потрапили в минуле
На в’їзді до Криму росіяни влаштували фільтрацію:
- Треба було здати всі телефони і пристрої, зняти блокування і надати їм паролі. Вони навіть дивились, що було видалено нещодавно. Нас з дитиною пропустили швидше. Чоловіків тримали довше, їм влаштовували допити. Якщо б когось запідозрили в допомозі українським військовим… Я знаю, що люди просто зникали…
Це була лише перша така перевірка, вона тривала близько 12 годин доки останню людину з групи відпустили. Вже вночі вони пересіли на інший автобус, який мав їх довезти до російського кордону. Юлія згадує, що коли вони заїхали на територію росії, в неї було враження, що вони потрапили в минуле років на 30:
-Міста і села, заправні станції, придорожні кафе і готелі - все було таке старе, недоглянуте, з якимись дурнуватими назвами типу: «Сіли-поїли», «Лягли-поспали». Це для нас був такий культурний шок.
Ми тут надовго
Після двох днів дороги їх привезли до кордону з Естонією. Його треба було перейти пішки. Автобуси на російських номерах Балтійські країни не пропускали.
-Нам здавалося, що ось-ось - і все, ми ж доїхали, найскладніше пройдено. Ми виходимо з автобуса з дитиною і валізами і бачимо, що перед нами просто дорога - асфальт, з 2 боків ліс і багато людей стоять зі своїми валізами, сидять на цих валізах. Я навіть не змогла порахувати кількість людей. Декілька сотень, точно. Ми підходимо до кінця цієї черги і стаємо в неї.
Тоді, восени 2022 року, росіяни влаштували так звані референдуми, на свіжо-окупованих українських територіях, щоб хоч якось офіційно приєднати їх до росії. Багато людей на знак протесту і просто для порятунку своїх життів кинулись виїжджати звідти.
-Ми спершу дивуємось, не можемо повірити, що люди з маленькими дітьми тут мають стояти день і ніч. Вже ж було холодно – глибока осінь. Я кажу, чоловікові: «Піди запитай, може з дитиною нас без черги пропустять». Він пішов, повертається і каже: «Тут всі з дітьми і нікого не пропускають, навіть з новонародженими, яким ще немає й року». І тоді я розумію, що ми тут схоже надовго. Інтернету нема, зв’язку нема. В мене починається паніка...
Спали на картонках
Зрештою, Юля з донькою попросились погрітись на заправці, яку знайшли поблизу.
-Там було місця дуже мало, просто зайти і сісти на підлозі. Я розумію, що навіть валізу покласти, щоб там дитина якось поспала нема де.
Там Юлія познайомилась з дівчиною з Херсонської області, яка була з дитиною такого ж віку. Разом вони вирішили перебазуватися на іншу заправку, там було трохи просторніше:
-Там були на підлозі якісь картонки і навіть пледи, ми змогли хоч якось розміститись. Це була ініціатива власника заправки, щоб нас туди пустили.
Вам сьогодні не пощастило
Так минуло 4 доби. Росіяни, здавалось, спеціально затягували процес. Могли просто, без пояснення причин зупинити пропуск на невизначений час, або по-іншому знущатись.
- Перед нами в черзі стояла жінка з дитиною, якій був може 1 рік. І прийшла їх черга, вони вже от мають заходити. Був ранній ранок, дуже холодно, дощ. І виходить цей прикордонник російський і каже: «Ну вам сьогодні не пощастило, ми зараз зачиняємось» І вони ось так прочекали ще години 4, щоб просто зайти.
Жінка з кішкою
Для чоловіків не було місця навіть на картонці на заправці. Вони стояли навіть вночі і під дощем на вулиці весь цей час. Заходили, може, на пів годинки іноді погрітись. Разом з чоловіками на вулиці лишалась одна жінка з кішкою.
-Вона була з Маріуполя. Їй здавалось, що це вона з кішкою винні в тому, що ми всі опинились саме на цьому пункті пропуску, де над нами так знущаються. І тому всіляко намагалась якось полегшити для нас усіх ці страждання.
Цій жінці якось вдалось зв’язатись зі своїми знайомими з росії і організувати підвіз харчування і гуманітарної допомоги.
-Вона привозила там картоплю по-домашньому, м'ясо - це все в тарілочках. Вона власним коштом це все робила, бо чомусь відчувала провину. Хоча її кішка абсолютно нікому не заважала. Вона в неї завжди була в переносці, я навіть її не бачила ніколи.
Ми просто побігли вперед
Російські прикордонники повторно влаштували допити і перевірки, розпитували про ставлення до дій росії і про причини перетину кордону, про те, чи є хтось із родичів чи знайомих причетним до збройних сил України. Юлія каже, що мусила збрехати, що її мама вже давно живе в Норвегії і вона їде до неї. Про те, що тато був у війську вона змовчала. Все спілкування тривало хвилин 10.
-І от коли нам віддали паспорти і ми могли нарешті піти звідти, ми дивимось, а перед нами просто стіна води. Я мабуть ніколи не була на вулиці під час такого рясного дощу. Ми були хворі і знесилені, але тієї миті просто побігли вперед.