Значний внесок у збереження пам’яті про Миколу Радейка зробив норвезький журналіст та політику Крістіан Крістенсен, який знав його особисто і був захоплений долею біженця з України.
Микола був активним дописувачем у виданні Morgenbladet, де Крістенсен був редактором. Критичні статті Миколи про Радянський Союз викликали інтерес Крістенсена, настільки що він написав про нього книгу.
Саме з цієї книги ми дізнаємося про непростий, але славний шлях простого хлопця з невеличкого містечка Яворова, що на Заході України, неподалік кордону з Польщею.
Микола Радейко народився 2 жовтня 1920 року. Сімнадцятирічним юнаком приєднався до українського визвольного руху, ставши членом ОУН. Йому боліло те, в якому несправедливому становищі опинились українці після першої світової війни, розділені між різними країнами, де їх морили голодом, піддавали тортурам і позбавляли права на власну мову і культуру. Він був двічі заарештований польською поліцією, а потім ще НКВД.
Він вийшов із в’язниці Бергітка у Львові, коли німецький вермахт напав на місто, а офіцери НКВД розбіглися зі своїх вартових. В’язні в камерах стволом виламували двері, щоб вийти. Микола Радейко виніс одного зі своїх товаришів із в’язниці і відвів його в безпечне місце.
В 1942 року ОУН остаточно переходить до підпільної партизанської боротьби, створивши Українську Повстанську Армію. Через рік Микола Радейко також вступає до її лав. І швидко проходить шлях від новобранця до інструктора і провідника. Він розбудовував структуру організації та збирав матеріали для поширення у світі і для архіву про визвольну боротьбу і про терор, який окупанти чинили над українським народом. На той час український визвольний рух був відрізаний від засобів правдивої інформації, світова думка його бачила тільки у викривленому дзеркалі радянської пропаганди.
Підтвердженням правдивості фактів про діяльність Миколи Радейка, записаних з його слів норвезьким журналістом К. Кристенсеном, є дослідження сучасних українських істориків на підставі архівних матеріалів. Особливо цінним документом для сучасних дослідників боротьби ОУН-УПА є так звана «Книга фактів», що була віднайдена у Галузевому державному архіві Служби Безпеки України після 2008 року. В ній вказується, що її видано у квітні 1947 року підпільним видавництвом «Перемога». Серед цих матеріалів дослідники знаходять багато звітів від Миколи Радейка.
Наприкінці 40-х років більшість українських повстанців потрапили в руки радянської влади. Микола Радейко також потрапив у засідку, але зумів вибратися живим. Він дістався до Варшави, звідти до Гданська. А там, таємно пробравшись на борт норвезького торгового судна «Лібра», доплив до Норвегії, де отримав статус політичного біженця. Він поступово вивчив норвезьку мову, познайомився з католицькою громадою, налагодив контакти з місцевою молоддю та інтелігенцією. У січні 1950-го року Микола Радейко став студентом медичного факультету університету в Осло, а в липні 1953-го року отримав диплом лікаря.
Він пройшов лікарську практику на Лофотенських островах та працював на посаді окружного лікаря у Фауске, Північна Норвегія.
Однак, з березня 1957 року разом із дружиною Рагнхільд Рамсленд вони розпочали приватну лікарську практику на околиці Осло. Саме тоді він розпочав створювати українське товариство в Норвегії. Початково товариство було невеликим, об'єднувало до 50 чоловік. Разом вони святкували Різдво, Великдень, відвідували українську Службу Божу в каплиці при церкві Святого Улава, співали українські пісні та обговорювали питання України, її історії та культури.
Попри велику зайнятість, Микола став справжнім борцем за українські справи. Він налагодив листування з багатьма українцями з усього світу, він відвідував своїх українських друзів та знайомих, коли міг, а також запрошував їх до Норвегії, і багато хто приїжджав до нього в гості.
Маючи доступ до інформації, він почав писати статті для норвезьких газет "Морґенбладет" (Morgenbladet) та "Афтенпостен" (Aftenposten), часто брав участь у дискусіях з метою привернути увагу нових земляків до українського питання.
Як член норвезького ПЕН-клубу, він активно спілкувався з норвезькою інтелігенцією та намагався розповісти своїм новим землякам про Україну. Він виголосив низку лекцій про українську історію, культуру та літературу, а також про становище України в Радянському Союзі. Брав активну участь у публічних дискусіях та стежив за тим, щоб норвезька преса не представляла Україну крізь московські окуляри. Його називали неофіційним послом України в Норвегії, коли надії на відновлення української державності майже не було.
Восени 1991 року Микола Радейко відвідав Україну після 48 років розлуки. Він відвідав свій дім у Яворові, зустрівся з рідними та друзями, а також побував на могилах батьків. Він радів відновленню української символіки, мови і повернувся до Норвегії в оптимістичному настрої, адже повірив, що Україна отримала майбутнє.
Сьогодні нам знову доводиться боротись за це майбутнє.
І навіть за тисячі кілометрів від дому ми можемо робити це ефективно. Маючи собі за приклад зокрема і Миколу Радейка, який вважав, що:
“ Зобов’язання емігранта щодо своїх земляків на батьківщині збільшуються, коли окупанти нищать там давню культуру і літературу, фальшують історію, крадуть мови, щоб виховати молодь у своєму дусі. Емігранти, зі свого боку, повинні зберігати всі культурні скарби, яким загрожують окупанти».
Миколу Радейка називали неофіційним послом України в Норвегії, коли надії на відновлення української державності майже не було.
Нині ми маємо не лише надію, а й всі підстави бути певними в неминучій майбутній Перемозі України. Але тепер вже наша відповідальність робити все можливе і неможливе, щоб наближати її. Слава Україні, Слава Героям минулого і сьогоднішнім. Дякуємо за підтримку всьому світу і зокрема Норвегії і норвежцям!
На основі матеріалів Оксани Гук, історикині, кандидатки філософських наук, членкині ГО «Українці в Норвегії»